HENINEN.NETRAATTEEN PORTTISuomiEnglishНовостиИнформация о проектеПантеон памятиЭкспедицияМедиаПрессаСсылкиГостевая книгаХроника боевФотоархивДокументыВойна и судьбыПамять и законСотрудничество музеевТуризм
У чому сила, брате? 75 років тому розпочалася радянсько-фінська війна

Війна стала невідворотною. Втім, Кремль подбав про видимість законності. Спецслужби терміново "організували" привід для початку агресії.

Сучасна війна – безперечно, війна насамперед інформаційна. Війна технологій психологічного впливу, який згодом легко конвертується у політичний. Цинічна пропаганда за принципом "що нахабніше й божевільніше, то краще" дійшла вже до межі, коли маски нарешті зірвано – Геббельса публічно визнають досить мудрою людиною. Втім, хоч як це парадоксально, але на цій, як її нині називають, "гибридній" війні не останню роль почала відігравати "диванна сотня", а зважаючи на поширення технологій, наявність безлічі різноманітних соціальних мереж, форумів, сайтів тощо, де активно обговорюють новини, можемо сказати, що маємо цілі диванні війська. "Безстрашні" бійці щодня і щоночі ведуть численні безконтактні битви.

З бійців "диванної" армії глузують експерти, їх відверто зневажають бійці, для яких пекло так званого АТО стало не комп'ютерними баталіями за кавою і домашніми пиріжками, а щоденним двобоєм зі смертю. Вплив інформаційної війни в жодному разі не можна недооцінювати. Адже "диванний" ґвалт може легко трансформуватися у справжню паніку.

З цього погляду величезної шкоди завдає інформація, яку досить часто можна почути від деяких експертів, – мовляв, Україна до війни не готова, армія мала й небоєздатна, зброя стара, бойової техніки обмаль. Та й узагалі, куди нам змагатися з такою могутньою державою як Росія. Подібні висновки "експертів" однозначно є елементом інформаційної війни. Вони породжують страх, паніку, зневіру. "Навіщо воювати, адже ми однаково приречені! За що гинуть наші хлопці?.." – такими думками й справді можна легко розкласти армію, а відтак втратити країну. Бо що таке армія в умовах війни без дисципліни?! Що таке солдат без віри в перемогу?! Без віри у правоту своєї справи?!

Слідом за відомим кіноперсонажем варто замислитися: у чому ж сила суспільства, держави, армії, що в підсумку стає запорукою перемоги? Звісно, кількість літаків, танків, підводних човнів тощо свідчить про могутність тієї чи іншої держави. Втім, не менш важливий і моральний дух бійців, той самий людський фактор. Адже не холодне мертве залізо виграє битви! Із цього погляду дуже корисний аналіз досвіду збройного конфлікту, про який у Радянському Союзі завжди згадували не так часто, як належало б, – Радянсько-фінської війни 1939–1940 рр. Корисний саме в сенсі співвідношення як військового потенціалу двох країн (Фінляндія, програючи Радянському Союзу в десятки разів за всіма показниками, свою незалежність, хай із територіальними втратами, таки відстояла), так і витрачених зусиль та отриманих результатів. Окрім того, це саме той, не такий уже й рідкісний на війні, випадок, коли людський фактор виявився сильнішим за найсучаснішу на той момент техніку.

Маршал К.Мерецков згадував, як іще в червні 1939 р. Й.Сталін поставив перед ним завдання розробити план нападу на Фінляндію. Щоправда, у дусі сталінської пропаганди цей напад було запропоновано назвати "контрударом". Логіка проста: фіни ТЕОРЕТИЧНО можуть напасти на СРСР? Ну, мабуть, можуть. Тож не дамо жодного шансу "агресорам" – вдаримо першими. Звісно, таке мислення не має нічого спільного ані з міжнародним правом, ані взагалі з логікою, але Радянський Союз та його лідери жили за своїми законами й правилами. У другій половині липня 1939 р. план нападу ("контрудару") був готовий. Згідно з ним на розгром Фінляндії силами чотирьох радянських армій відводилося 12, максимум 15 діб.

Радянські стратеги мали достатньо приводів для оптимізму. Адже населення Фінляндії у 1939 р. – лише 3,7 млн людей, проти 185 млн у Радянському Союзі. Фінська армія мирного часу налічувала всього 37 тис. бійців: три піхотні дивізії, кавбригада і кілька окремих батальйонів. Країна була аж ніяк не найбагатшою у світі, тому на фінансування збройних сил не могла виділяти значні суми. Як наслідок – фіни мали близько 400 гармат шести калібрів і п'ятнадцяти систем. Майже половина – безнадійно застарілі 76-мм гармати зразка 1902 р. (дісталися у спадок від Російської імперії). Вісім 76-мм гармат були виготовлені в 1922–1923 рр. З важкої польової артилерії фіни могли виставити лише 32 гаубиці калібру 150–152 мм. А ще на складах зберігалося майже 300 гармат, сконструйованих іще в ХІХ ст. Катастрофічна ситуація з озброєнням змусила фінів задіяти на фронті кілька десятків цих "ветеранів". Решта – годилася хіба що для музеїв.

Ще на озброєнні було до сотні більш-менш сучасних протитанкових гармат, 14 старих, іще російських, траншейних гармат випуску 1914–1915 рр. Зауважимо також, що навчання курсантів-артилеристів володіти сучасною зброєю розпочалося лише за 1,5 місяця до початку війни, а тому кадри вдалося підготувати всього для 15 протитанкових взводів.

Найпроблемнішим був стан танкових військ. Лише в 1938–1939 рр. в Англії було закуплено 33 танки "Віккерс" (до того фіни мали 34 французьких "Рено" зразка 1919 р.). Головною проблемою було те, що, знов-таки з метою економії коштів, танки купували без зброї, радіообладнання та оптичних приладів. Всім цим фіни планували доукомплектувати танки поступово і власного виробництва (так було значно дешевше). Отже, наприкінці 1939 р. фіни мали лише 10 більш-менш боєздатних танків (без радіообладнання).

Фінська авіація могла похвалитися лише 17 сучасними бомбардувальниками англійського виробництва Бристоль "Бленхейм" Мк. І. Тешта близько сотні літаків більше відповідали вимогам Першої світової війни.

Загалом на момент нападу СРСР Фінляндія мала величезні проблеми з матеріально-технічною базою армії. З початком війни ці проблеми лише загострилися. Після проведення мобілізації фінським солдатам не вистачало 75% пістолетів, 15% гвинтівок, 70% автоматів, 20% форми, 40% станкових кулеметів тощо. Тож не дивно, що радянські воєначальники заздалегідь завзято ділили фінську територію.

Що ж фіни мали у своєму активі, на що сподівалися? Головною їхньою надією була лінія Маннергейма – система фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яку почав зводити генерал Карл фон Маннергейм одразу після здобуття Фінляндією незалежності в 1918 р. Було проведено копітку й виснажливу роботу, бо йшлося фактично про зведення стіни на кордоні з СРСР. Як результат – головна лінія оборони простяглася на багато кілометрів від Ладоги до Фінської затоки. Лише її передова смуга мала глибину від 16 км на східному фланзі до 50 км – на західному. Загалом – майже 200 дотів, понад 600 дзотів, майже тисяча бліндажів, сотні кілометрів траншей, протитанкових і дротяних загороджень у 3–5 рядів тощо. Крім того, було укріплено тилові позиції – а це ще десятки оборонних споруд. Так, на момент нападу СРСР не всі елементи фортифікації були добудовані (а деякі вже застаріли), але це вже було щось.

Головну ж силу своєї країни визначив сам К.Маннергейм: "Її (укріпленої лінії. – К.Н.) міцність є результатом стійкості й мужності наших солдатів, а в жодному разі не результатом міцності споруд". Саме цей фактор так фатально недооцінили кремлівські стратеги.

Після ухвалення рішення про напад Радянський Союз почав діяти за добре знайомою нам нині схемою: демонстративне нарощування військ на кордоні для психологічного тиску плюс відвертий дипломатичний шантаж. 14 жовтня нарком закордонних справ В.Молотов передав фінським дипломатам ультиматум (хоча й під виглядом "дружньої пропозиції СРСР") з вимогою не лише значних територіальних поступок, а й розміщення на території Фінляндії радянської військові бази (один піхотний полк, два дивізіони зенітної артилерії, два полки авіації, батальйон танків) і роззброєння укріпрайонів вздовж кордону.

Фіни відповіли відмовою. Варто зауважити, наскільки далекоглядними виявилися керівники Фінляндії, які ще далекого 1939 р. зрозуміли, до чого може призвести дозвіл розмістити на своїй території російську військову базу…

Війна стала невідворотною. Втім, Кремль подбав про видимість законності. Спецслужби терміново "організували" привід для початку агресії.

26 листопада В.Молотов вручив представникові Фінляндії Іріє-Коскінену ноту. Згідно з документом начебто 25 листопада фінська артилерія несподівано атакувала радянських прикордонників, внаслідок чого загинуло четверо червоноармійців, поранено дев'ять бійців.

Фіни негайно провели своє розслідування інциденту і з'ясували, що стрілянина на кордоні справді мала місце. Проте постріли були з радянського боку вздовж свого ж кордону, і снаряди розірвалися в безлюдному місці. Фіни заявили, що на тій ділянці кордону вони взагалі не мали настільки далекобійної артилерії, щоб знищити радянську заставу, і запропонували провести ретельне розслідування за участі міжнародної комісії та незацікавлених експертів.

Зрозуміло, що об'єктивне розслідування не входило у плани Кремля. Цинічною вигадкою був сам факт обстрілу фінами радянської території. Не кажучи вже про "жертви". Адже НІКОЛИ, навіть через десятки років, радянський уряд так і не назвав імен і прізвищ убитих і поранених бійців. Де вони служили? Де поховано вбитих? Де постраждалі лікувалися? Фото одного-єдиного пораненого солдата або інтерв'ю з ним важило б значно більше, ніж десятки нот протесту.

30 листопада 1939 р. о 8.30 ранку без оголошення війни, після 30-хвилинної артпідготовки, по всьому фронту розпочався наступ Червоної армії. Дату було обрано не випадково. Маючи величезну матеріальну перевагу, кремлівські зухвальці планували провести в Гельсінкі парад перемоги – він мав стати святковим подарунком Сталіну на його 60-річчя (офіційно – 21 грудня, хоча насправді він народився на рік раніше, і 18 грудня). Наголосимо, на час бойових дій Червона армія, за найскромнішими підрахунками, мала у 1,7 разу більше солдатів, у 33 (!) – танків і в 3,7 разу – літаків, ніж фінська. А деякі дослідники називають значно більшу різницю між арміями: приміром, сучасні російські вчені Л.Лопуховський і Б.Кавалерчик стверджують, що лише під час боїв на Карельському перешийку фіни поступалися Червоній армії за кількістю танків у 49 разів, а літаків у майже 18. Не кажучи вже про те, що радянська техніка була значно новішою і сучаснішою. Планувалося, що така армада просто розчавить Фінляндію. Але все відбулося зовсім не так.

Малочисельна, але достатньо мотивована фінська армія, попри застарілу зброю та обладнання, чинила нападникам запеклий опір. Введені в оману обіцянками швидкої та легкої перемоги, радянські частини рухалися як на параді або маневрах. Приміром, з'єднання 8-ї і 9-ї армій пересувалися виключно центральними дорогами, навіть не потурбувавшись про прикриття своїх флангів. У складі лише 8-ї армії було шість стрілецьких дивізій, танкова бригада загальною чисельністю 75 тис. бійців і майже 500 танків. Втім, командувач І.Хабаров значно послабив боєздатність своєї армії, віддавши наказ наступати п'ятьма ізольованими дорогами. Тобто фактично роздробив армію на невеличкі групи.

Фінський воєначальник полковник П.Талвела негайно скористався цим, застосувавши геніальну і єдино можливу тактику – розбивати радянські частини поодинці. Це дало змогу здобути низку значних перемог, навіть попри те, що під командуванням Талвела був лише один піхотний полк і сім окремих батальйонів. Фантастична чисельна перевага не допомогла Червоній армії. Стрімким ударом фінські загони розбили 139-ту стрілецьку дивізію. Її бійці в паніці тікали, кидаючи зброю і техніку. Така ж доля спіткала й 75-ту стрілецьку дивізію, яку послали на допомогу. Фіни здобули багаті трофеї: 60 танків, 3 бронеавтомобілі, 30 гармат, 200 станкових і 140 ручних кулеметів, 3350 гвинтівок, сотні полонених.

Вміло використовуючи трофейну техніку, фіни відрізали від тилів і повністю оточили 18-ту, 44-ту, 54-ту, 163-ю і 168-му стрілецькі дивізії, 218-й танковий батальйон. Лише небагатьом бійцям Червоної армії вдалося прорватися до своїх. 18-та дивізія втратила близько 10 тис. солдатів.

Подарунок Й.Сталіну зривався, війна вже не вкладалася в жодні прогнозовані строки, генерали гнали у бій нові і нові частини. Так демонстрували відданість вождеві. Оточенні дивізії замість допомоги отримували лише малозрозумілий наказ "триматися".

Іноді командири на місцях, на свій страх і ризик, без перебільшення ризикуючи життям, приймали рішення вириватися з котлів. Коли командир оточеного батальйону капітан С.Рязанов спробував на нараді офіцерів поставити завдання прориватися з оточення, офіцер особового відділу застрелив його на місці "за зраду". Сили червоноармійців танули, а фіни здобували багаті трофеї. Лише 28 лютого 1940 р. ставка дозволила нарешті пробиватися Червоній армії з оточення. Та шансів на порятунок для більшості бійців уже не було. Так, з 18-ї стрілецької дивізії та 34-ї танкової бригади лише близько тисячі червоноармійців пощастило вийти до своїх.

Радянські історики, а за ними й більшість сучасних російських значно перебільшують силу фінського укріпрайону, наголошуючи, що наступ Червоної армії розбився безпосередньо об лінію Маннергейма. Втім, найбільшою проблемою для нападників стали не мертвий холодний бетон та броня дотів і дзотів, а живий незламний бойовий дух їхніх захисників. Адже частини 7-ї армії вийшли на рубіж лінії оборони фінів на правому фланзі лише 4 грудня, у центрі – 6-го, а на лівому фланзі – 10 грудня. А далі намертво стали. Спроба лобового штурму 6 грудня, незважаючи на багатогодинну артпідготовку й те, що у бій кинули понад 150 танків, провалилася. Кілька десятків танків було втрачено. На цьому наступ закінчився. Промовистий факт: на центральній ділянці Карельського перешийку поблизу озера Муолааньярві просування Червоної армії захлинулося за цілих десять кілометрів ДО лінії Маннергейма! На цій ділянці фіни мали лише незначні польові укріплення. Але й їх вистачило, щоб на місяці затримати Червону армію.

Вище командування спробувало виправити ситуацію кадровими перестановками. К.Мерецкова було призначено командувачем 7-ї армії замість В.Яковлєва, а саму армію додатково підсилили ще трьома дивізіями. Палаючи бажанням виправдати довіру за будь-яку ціну, Мерецков кидав армію у відчайдушні масовані атаки. Головний розрахунок був на потужні танкові удари. Втім, певним успіхом можна вважати лише атаку 19 грудня, коли танкістам вдалося просунутися вглиб фінської оборони на три кілометри, прорвавши дві полоси загороджень і знищивши фінську протитанкову батарею. Та фіни не втратили духу, потужним вогнем відсікли піхоту й контратакували, закидаючи машини гранатами й пляшками з бензином. Червона армія була змушена вкотре відступити, втративши того дня ще кілька десятків машин.

Неприкрита агресія викликала різкий осуд СРСР на міжнародній арені. Маленька Фінляндія, яка героїчно боронилася від загарбників, викликала співчуття в усьому світі. Майже 12 тис. добровольців прибули на допомогу фінам з десятків країн: Швеції, Данії, Норвегії, США, Угорщини, Бельгії, Голландії, Литви, Латвії, Англії, Португалії та ін. Найціннішою була допомога Швеції: 80 тис. гвинтівок і понад 300 сучасних гармат.

Ліга Націй спробувала врегулювати конфлікт. 4 грудня 1939 р. генеральний секретар Ж.Авеноль наполегливо запросив В.Молотова прибути до Женеви й надати пояснення. Втім, Радянський Союз укотре продемонстрував чудеса дипломатичної демагогії. Ж.Авеноль отримав телеграму, в якій було заявлено, що СРСР не воює з Фінляндією, а перебуває з нею у мирних відносинах. І саме уряд "Демократичної Фінської Республіки" й попросив 2 грудня 1939 р. збройної допомоги від "братнього народу".

Кремль у перший же день війни подбав про створення маріонеткового нового "уряду" Фінляндії. Легітимність "міністрів" (адже по суті зібрався невеличкий гурт нікому не відомих людей) не здивувала лише Радянський Союз та ще Монголію і Туву. Зауважимо, що, незважаючи на повідомлення про масову підтримку фінами цього "уряду" і навіть якесь "повстання солдатів", знайти зрадників було нелегко. Навіть генеральний секретар компартії Фінляндії категорично відмовився брати участь у будь-яких "урядах".

Можна сказати, що єдиною службою СРСР, яка бездоганно проявила себе в тій війні, стала радянська пропаганда. За лічені дні вдалося створити атмосферу тотальної цинічної брехні (дуже схоже на нинішню ситуацію на Сході України, де російську пропаганду вже порівнюють із геббельсівською). Фактично населення СРСР було позбавлене шансу почути бодай слово правди про події зими 1939–1940 рр. Інша річ, що таку ж "інформацію" СРСР транслював на весь світ. Відверто сфальсифікований і надуманий привід агресії, міфічне повстання фінів, замовчування жертв серед мирного фінського населення тощо – все це викликало шок у світі. Симпатії однозначно були на боці гордого маленького народу, який героїчно боронив свою землю. Як писав радянський посол в Англії І.Майський: "За сім років моєї попередньої роботи в Лондоні як посла СРСР я пережив чимало антирадянських бур, але те, що сталося після 30 листопада, побило всі рекорди". Як наслідок – 14 грудня 1939 р. СРСР було виключено з Ліги Націй.

Наприкінці лютого – початку березня 1940 р. Червона армія розпочала свій останній наступ. Ціною величезних втрат вдалося прорвати лінію Маннергейма. Фіни запропонували мир. І СРСР, зокрема й під тиском світової спільноти, був змушений погодитися. Попри всі жертви, фіни свою країну відстояли. Замість легкої прогулянки на тиждень-два, Радянський Союз отримав криваву війну тривалістю 105 днів. Загинуло майже 150 тис. радянських бійців (і ще 17 тис. пропали безвісти). Фіни втратили менше ніж 23 тис. Також Фінляндія втратила 62 літаки і 8 танків, СРСР – 640 літаків і 650 танків (ще 1800 було підбито і 1500 зламалися).

Ця війна дає приклад успішної боротьби проти противника, який за багатьма матеріальними показниками мав перевагу в десятки разів. Варто повторити ще раз не надто оригінальну думку: кількість і якість – далеко не тотожні поняття. Історія знає чимало прикладів, коли нечисленні армії на своїй землі, демонструючи взірці героїзму, на рівних билися й перемагали загарбників.

Так, історія вчить людство, але, на жаль, люди часто не засвоюють її уроків. Та маємо привід і для оптимізму: історичний розвиток свідчить, що жодна тиранія, жодна імперія (і путінська не виняток), побудована на агресії, крові, захопленні чужих територій та знищенні народів, не простояла довго.

Костянтин Нікітенко
Дзеркало тижня, N45, 28 ноября 2014 года

© Raatteen Portti, 2002–2004
© Karelian Institute for the Development of Education, 2002–2004
© Heninen.net, 2002–2017