HENINEN.NETRAATTEEN PORTTISuomiEnglishНовостиИнформация о проектеПантеон памятиЭкспедицияМедиаПрессаСсылкиГостевая книгаХроника боевФотоархивДокументыВойна и судьбыПамять и законСотрудничество музеевТуризм
«Криваве Різдво» Житомирської 44-ї дивізії Щорса

Перша Українська радянська дивізія народилася на Житомирщині в роки Громадянської війни і мала в своєму складі Богунський і Таращанський полки. В 1919 її командиром став Микола Щорс, а незабаром дивізія збільшилася ще на один стрілецький полк і була переформована в 44-у сд. За захоплення Києва вона отримала почесне найменування Київської, а згодом була нагороджена орденом Червоного Прапору. У мирний час 44-та дивізія брала участь у кількох крупних військових навчаннях і вважалась однією з найкращих у Київському військовому окрузі.

Прикордонне положення Житомирської області в 1920-1930, дислокація тут потужного угруповання військ і наявність двох укріплених районів сприяли викриттю «шпигунів», «змовників» та «учасників» контрреволюційних, антирадянських і шпигунських організацій серед військовослужбовців Червоної армії різних рангів. Репресії у лавах Житомирського гарнізону почалися з арештів старих кадрових військовиків за справою «Весна». Тоді були заарештовані понад 40 офіцерів, серед них командир 44-ї стрілецької дивізії Я. Штромбах, його начальник штабу В. Єпіхов. У 1937-1938 репресовано 39 офіцерів 44-ї дивізії, з них 16 розстріляно. А по Житомирському гарнізону загалом за цей час заарештовано 106 офіцерів (комкори А. Борисенко, М. Криворучко, комбриги М. Мішук, Г. Карев, М. Колісниченко, комдиви Л. Петровський, М. Головкін та інші), з них 40 розстріляно («Реабілітовані історією»).

І на початок вересня 1939, коли розгорнулася підготовка до «визвольного походу» в Західну Україну, командирський склад 44-ї дивізії був переважно недосвідчений, а від колишньої злагодженості частин і підрозділів зосталися лише спогади. Розгортаючись до штатів військового часу, 44-та сд поповнилася резервістами із семи районів Житомирщини, а кадрові командири зросли в посадах одразу на кілька щаблів. Командиром дивізії був призначений А. І. Виноградов, який лише два роки тому командував батальйоном у Бердичеві.

Такий жалюгідний професійний стан колись уславленої дивізії був добре відомий командуванню округу, і в західноукраїнському поході вона бойових дій не вела, просуваючись у другому ешелоні армії. Коли ж її наздогнав наказ про передислокацію в Карелію для участі у Фінській кампанії, у штабах про це якось забули. У літньому обмундируванні і парусинових чоботах, абсолютно не навчений бойовим діям в умовах Півночі, особовий склад 44-ї сд був похапцем завантажений в ешелони на станції Тарнопіль і відправлений у ЛенВО. Зимове обмундирування обіцяли доставити в дорозі, однак лише на станції розвантаження Кемь почалася видача валянків і ватників, але багатьом червоноармійцям через безлад і брак часу так і не вдалося їх отримати. Зайнявши смугу оборони в районі Лувозеро, дивізія наприкінці грудня 1939 почала підготовку до наступу.

Його початок був багатообіцяючим. Перевага 44-ї сд над ворогом у живій силі і техніці була вражаючою, однак в умінні воювати в лісах і снігах фіни мали беззаперечну перевагу. В ніч на 2 січня вони атакували і оточили 146-й стрілецький полк. 3 січня командир дивізії з групою штабних офіцерів виїхав у розташування 25-го стрілецького полку, де намагався організувати розгром противника, який вийшов на тилові комунікації. Однак обози, що скупчилися на єдиній дорозі, заважали підходу підкріплень, і атака була відбита. Не принесли успіху і інші спроби прориву 4 і 5 січня.

Фіни зосередили в цьому районі три піхотних полки і три окремих лижних батальйони, які повністю контролювали обстановку. 44-а дивізія під обстрілом з усіх сторін і в безперервних атаках була розчленована на кілька ізольованих груп, що скупчились у вузькій придорожній смузі і представляли собою чудову мішень. Особливо нищівним був вогонь фінських снайперів, які залюбки полювали на російських офіцерів, одягнутих у білі бушлати (рядовий і сержантський склад – у ватники). Постачання боєприпасами стало неможливим, а командир і штаб дивізії фактично втратили управління частинами. 4 січня Виноградов запросив у командуючого 9-ю армією Чуйкова дозвіл на вихід з оточення без тяжкого озброєння і техніки. Паливо вже було використано, а коней окруженці забили і поїли через відсутність продовольства.

Однак Ставка прохання командарма Чуйкова про відхід 44-ї сд відхилила, а всі її спроби вирватися з котла виявилися марними. Лише пізно ввечері 6 січня прийшло «добро» Ставки на відхід дивізії на новий рубіж, але… з обов’язковим зберіганням важкого озброєння і техніки.

І вранці 7 січня (на Різдво!) почався відступ, який незабаром переріс у панічну втечу. Бійці покинули не тільки гармати і кулемети, а й гвинтівки, поспішаючи видертися із смертельної пастки. Однак завірюха при 30-градусному морозі, що раптом здійнялася, завадила цьому. Тіла тисяч загиблих від куль і холоду бійців були поховані фінами лише навесні, коли зійшов сніг і встановився мир…

До півдня 7 січня військовою здобиччю фінів стала небачена кількість зброї, техніки, військових припасів, покинутих 44-ю дивізією. А надвечір її перші загони, на чолі з командиром і штабом, вирвалися з оточення. Вихід розрізнених груп тривав ще кілька днів, але повернулися до своїх далеко не всі. За даними штабу дивізії, її втрати з 1 по 7 січня 1940 становили 1101 вбитими, 1430 пораненими, 2243 зниклими без вісти. Всю відповідальність за розгром дивізії Ставка поклала на її командування. За вироком військового трибуналу командир 44-ї сд Виноградов, начальник штабу Волков і комісар Пахоменко були розстріляні перед строєм залишків дивізії.

Не набагато кращою виявилася доля тисяч бійців і командирів, які потрапили в полон до фінів, у більшості своїй – пораненими і обмерзлими. Після підписання 14 березня 1940 мирної угоди між СРСР і Фінляндією відбувся обмін військовополоненими, але замість радісних обіймів на Батьківщині їх чекав табір НКВС на станції Южа Івановської області. Лише 450 чоловік були відпущені звідти після ретельної перевірки «на вшивість», а решта 5 тисяч отримали від 5 до 10 років ув’язнення. До вищої міри покарання (розстрілу) із дивізії Щорса було засуджено ще 36 чоловік. Вироки виносилися позасудовим порядком – так званою особливою нарадою при НКВС. Основні формулювання: за здачу в полон без спротиву, за порушення воїнської присяги, за зрадницьку поведінку в полоні (в тому числі – за спів українських народних пісень).

Відбували строк покарання щорсовці у сумно відомих концтаборах (Норильлаг, Печерлаг, Севпечлаг), звільнення дочекалися лише 210 з них, а дожили до реабілітації тільки 122. За особистими заявами 75 в’язнів у Німецько-радянську війну пішли на фронт і майже всі загинули в штрафних батальйонах.

Цивілізованість, відмінність від варварства і моральний стан будь-якої нації оцінюються не в останню чергу її ставленням до переможених ворогів. Японія після захоплення Порт-Артура і закінчення Японсько-російської війни 1904-1905 спорудила для десятків тисяч загиблих російських захисників цієї фортеці величний військовий цвинтар, який прикрасила навіть італійським мармуром. Це японська самурайська традиція поклоніння полеглим хоробрим воїнам, навіть чужим.

Фінляндія після Другої світової війни на місці загибелі 44-ї дивізії Щорса спорудила (номінально російським загарбникам) військовий цвинтар і встановила пам’ятник, які підтримує у належному стані до наших днів.

За повоєнні роки в Житомирі радянська влада не спромоглася не тільки на скромний пам’ятник або хоча б меморіальну дошку у військовому містечку на Богунії, звідки «щорсовці» пішли у свій останній похід, – вона зробила все, щоб народ забув про цей історичний факт.

Трагедія 44-ї стрілецької дивізії імені Щорса, що безславно полягла у снігах Суомі, заслуговує хоча б на нашу пам’ять, адже там зі злочинної волі Сталіна загинули майже 9 тисяч наших земляків.

За підготовку матеріалу автор завдячує житомирському письменнику Юрію Чернишову

Олександр Гуцалюк
Житомир.info, 7 января 2017 года

© Raatteen Portti, 2002–2004
© Karelian Institute for the Development of Education, 2002–2004
© Heninen.net, 2002–2017