HENINEN.NETRAATTEEN PORTTISuomiEnglishНовостиИнформация о проектеПантеон памятиЭкспедицияМедиаПрессаСсылкиГостевая книгаХроника боевФотоархивДокументыВойна и судьбыПамять и законСотрудничество музеевТуризм
Ганьба на землі Суомі

На нашій славній українській землі живуть люди, котрі шанують пам’ять невинно убієнних воїнів, які полягли в Суомі у 105-денній радянсько-фінській війні 1939—1940 років. Серед них і Леонід Костюк із Коростишева. Він свято береже пам’ять про діда, який навічно залишився у снігах Фінляндії. Де покоїться його тіло, сім’я і досі не знає.

На фронт з оркестром

Сьогодні минає 75 років з дня закінчення тієї ганебної війни, коли за кілька тижнів радянське керівництво хотіло встановити у Фінляндії більшовицький режим. Офіційно це звучало: «відсунути подалі кордон від колиски революції — Ленінграда».

44-та стрілецька дивізія ім. Щорса, у складі якої здебільшого воювали вихідці із Житомирщини, зокрема і Федір Костюк, йшла на допомогу 163-й стрілецькій (Тульській) дивізії, яку оточили фіни. Вона стікала кров’ю, тож потрібно було розірвати кільце оточення поблизу поселення Суомуссалмі. Командував операцією комбриг О. Виноградов. 14 грудня 1939 року дивізія прибула на прикордонну з Фінляндією станцію Кем. Прибули з духовим оркестром, щоб у день 60-річчя з дня народження Й. Сталіна (21 грудня) переможним маршем відзначити поразку Фінляндії.

Коли ешелони розвантажили, виявилося, що не вистачає автотранспорту для підвезення бійців Ратською дорогою до Суомуссалмі. Вступати в бій з фінськими військами червоноармійцям довелося з маршу, без попереднього зосередження на вихідному рубежі.

Як засвідчили подальші дії, командування та особовий склад дивізії не були ознайомлені з особливостями фінського театру бойових дій в умовах лісисто-озерної місцевості. Не відома їм була і тактика противника.

Рухливі й мобільні загони фінів були добре навчені тактики раптових боїв і постійно блокували вузькі дороги, якими рухалися частини Червоної армії. Радянські військові із Житомирщини були озброєні переважно гвинтівками конструкції 1861 року та гранатами. Бійці виявилися зручною мішенню для невеликих винищувальних груп фінів, які оперативно й мобільно в маскхалатах пересувалися на лижах, переважно вночі (вони навіть вміли по-пластунськи рухатись на лижах).

Підірваний міст через ріку Пураейокі остаточно зупинив просування 44-ї дивізії. Незабаром її бійці були відрізані від тилових частин і змушені перейти до пасивної оборони. Вони по кілька днів голодували, продовольство в «полуторках» не підвозили, бо його знищували атаками фіни. Голодні солдати їли коней, стріляли оленів. Залишали тільки шкуру. М’ясо вживали сирим, що згубно впливало на здоров’я бійців.

У снігах і воді назавжди

Війська не пристосувались до лісів, болотистої місцевості, суцільного бездоріжжя та кількаметрового шару снігу. Особовий склад, за винятком офіцерів, не мав ні кожухів, ні рукавиць.

Українські солдати ніяк не могли звикнути до полярної ночі, суворих морозів, заметілей.

Фінам вдалося розчленувати 44-ту стрілецьку дивізію на шість частин. Бійці замерзали цілими взводами. Вибір у червоноармійців був невеликий: або смерть, або полон і тавро «ворог народу».

Нависла загроза повного розгрому 44-ї стрілецької дивізії. 6 січня 1940 року командир дивізії О. Виноградов отримав дозвіл від командувача армії «діяти за власною ініціативою».

На вечір 7 січня він зі своїм штабом вирвався з обіймів смерті. Але значній кількості червоноармійців не вдалося дійти до своїх. Вони навічно спочили в снігах Суомі, а командування дивізії за «панікерство і боягузтво» засудили до найвищої міри покарання — розстрілу.

На засніжених полях бойових дій залишилися запорошені снігом трупи червоноармійців. Зимою ніхто їх не збирав і не хоронив. Навесні, коли танули сніги, почали так звані санітарні поховання. У місцях масових могил фіни забивали метрові стовпці із зарубкою та цифрою кількості похованих. Було й так, що вбитих просто складали в терикони на розталих болотах, а влітку останки бійців поглинала вода.

Неоплакані сини, батьки, діди полягли за імперські територіальні амбіції.

Справа Божа

Леонід Костюк, онук молодшого командира Федора Костюка, дуже хотів побувати в місцях тих страшних подій у Фінляндії і власними очима побачити, де тривали кровопролитні бої. Хотів побачити хоча б приблизне місце, де саме загинув його дід.

І ось нарешті така нагода випала. В 2007 році у складі туристської групи побував у Фінляндії, відвідав землю, окроплену кров’ю бійців з України.

На власні очі Леонід Олександрович пересвідчився у масштабах того зимового протистояння, яке тривалий час залишалося величезною білою плямою в історії. Його вразило шанобливе ставлення фінів до жертв війни — не лише своїх, а й колишніх ворогів. Великодушність народу Суомі заслуговує на велику і щиру повагу.

Та непокоїла думка: «Невже ми не можемо гідно увічнити імена наших земляків-українців, встановивши їм достойний обеліск на місці запеклих боїв?! Фінська земля всіяна кістками наших дідів і батьків, яких не похоронили за православним звичаєм».

Гіркота і печаль ятрили душу. На превеликий жаль, загиблі українські воїни не мають навіть братської могили…

Що знають про них прийдешні покоління, внуки, правнуки червоноармійців? Та майже нічого. Тож пристойне увічнення загиблих у снігах Суомі — справа Божа.

Для здійснення задуманого в м. Коростишеві Житомирської області створили благодійну організацію «Пам’ять». Вона оперативно організувала збирання коштів на спорудження, перевезення і встановлення пам’ятника в країні Суомі.

Коростишівський скульптор Віталій Рожик втілив проект монумента «Україна молиться за душі загиблих» львівського архітектора Андрія Дацька пам’яті полеглої 44-ї стрілецької Житомирської дивізії в радянсько-фінській війні 1939—1940 рр.

Монумент (як благодійну допомогу) виготовили Віталій Рожик і його дружина Наталія. Це стела із білого мармуру у вигляді льодової скелі, у якій — оздоблена українським орнаментом ніша, що нагадує каплицю. З ніші виступає світлий образ Пресвятої Богородиці. Вона заступниця українського війська, а свято Пресвятої Покрови 14 жовтня припадає якраз на час мобілізації українських призовників у далекому 1939-му. Богородиця тримає омофор, увінчаний калиновими кетягами. Вона простягає його над землею, рясно усіяною могилами українських і фінських бійців. Богородиця молиться за мир і спокій душ загиблих. На постаменті вигравірувано українською та фінською мовами «Україна молиться за душі загиблих», а вінчає напис український вишитий рушник.

Багато років потому українці віддали шану нашим співвітчизникам, полеглим у лісах, озерах і болотах Суомі. Їхні душі тужать за Батьківщиною, вони знайшли собі прихисток біля пам’ятника, спорудженого славними земляками.

Як у ті далекі роки мирне фінське населення допомагало своїм воїнам — захисникам рідної землі, так і українські волонтери нині підставляють плече своїм оборонцям, які воюють у зоні АТО. Серед них і Леонід Костюк. На сході України він виконує волонтерську місію і збирає кошти в Коростишеві, щоб купувати ліки пораненим бійцям, які прибули до житомирського шпиталю.

Петро ГРАДОВСЬКИЙ,
член Національної спілки краєзнавців України
Урядовий кур’єр, 12 марта 2015 года

© Raatteen Portti, 2002–2004
© Karelian Institute for the Development of Education, 2002–2004
© Heninen.net, 2002–2017