HENINEN.NETRAATTEEN PORTTISuomiEnglishНовостиИнформация о проектеПантеон памятиЭкспедицияМедиаПрессаСсылкиГостевая книгаХроника боевФотоархивДокументыВойна и судьбыПамять и законСотрудничество музеевТуризм
Трагедія 44-ї Київської стрілецької дивізії

Торік наприкінці серпня офіційна делегація Житомирської області на чолі з головою облдержадміністрації Юрієм Забелою відвідала Фінляндію. Метою поїздки було відкриття пам’ятника загиблим у радянсько-фінській Зимовій війні червоноармійцям 44-ї стрілецької дивізії, сформованої переважно з призовників Житомирщини – міста Новограда-Волинського та відповідного району. Монумент у місті Суомуссалмі встановлений за ініціативи онука загиблого на тій війні голови благодійної організації «Пам’ять» жителя Коростишева Леоніда Костюка (автор пам’ятника – архітектор Віталій Рожик).

Парадокс історії: загибель більшої частини вояків 44-ї дивізії на початку січня 1940 року стала однією з підвалин встановлення у середині 1990-х побратимських зв’язків між Суомуссалмі і Новоградом-Волинським. А доглядали за могилами полеглих фіни й раніше, попри те, що ці полеглі виконували наказ радянського уряду про окупацію Фінляндії та встановлення там маріонеткового режиму, – бо ж розуміли, що йдеться не так про суб’єктів, як про жертв злочинного сталінського режиму...

З одного фронту – на інший

Як відомо, ІІ Світова війна розпочалася для українців 1 вересня 1939 року, коли в лавах Війська Польського жолнежі-галичани й волиняни зустріли вогнем нацистських агресорів. Невдовзі у бойові дії вступили збройні групи ОУН, що мали на меті встановлення національної влади на Західній Україні. А 17 вересня у «визвольний похід» на Захід, згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа, рушили Український та Білоруський фронти Червоної армії, проти яких діяли частини Війська Польського й боївкарі ОУН.

Одне слово, українці тоді були не по два, а, образно кажучи, «по три боки лінії фронту». Та якщо у трагічні дні вересня 1939 року принаймні частина українців намагалася свідомо боротися за національні інтереси так, як вона їх розуміла (по всі «три боки лінії фронту»), то наступний епізод Другої світової – агресія СРСР проти Фінляндії – пов’язаний із використанням українців виключно як «гарматного м’яса» задля задоволення геополітичних амбіцій одного із двох провідних червонопрапорних тоталітарних режимів, а саме – більшовицького режиму Йосифа Сталіна.

І одним із найтрагічніших епізодів, а водночас і символів Зимової війни, як вона зветься на Заході, стала загибель у січні 1940 року 44-ї Київської Червонопрапорної стрілецької дивізії ім. Щорса. Доля цієї дивізії і її вояків є дуже показовою, сказати б, модельною щодо ставлення сталінського режиму до «людського матеріалу» і щодо ситуації, в якій перебували українці за часів Радянського Союзу.

«...Сосняком по откосам кудрявится
Пограничный скупой кругозор.
Принимай нас, Суоми – красавица,
В ожерелье прозрачных озер!..»

Певен, ця пісня з оригінальною мелодією і цілком професійно написаним текстом незнайома більшості читачів «Дня». Воно й не дивно. Йдеться про твір, написаний на замовлення ідеологічного відомства ВКП(б) за кілька місяців до нападу на Фінляндію, в якому цілком прозоро й навіть, сказати б, чесно формулювались цілі військової операції, про які після її завершення в СРСР намагалися не згадувати. А саме – не «пересування кордону подалі від Ленінграда», як ішлося потім, а встановлення у Суомі маріонеткового режиму із вельми ймовірним (коли настане слушний час) приєднанням її до Радянського Союзу.

Власне, офіційно СРСР війни Фінляндії не оголошував. Він тільки «допомагав» маріонетковому уряду так званої Фінляндської демократичної республіки на чолі з комінтернівцем Отто Куусиненом у боротьбі з «білофінами» (тобто з усіма тими, хто волів незалежності й демократії для своєї країни, із законним урядом цієї країни). Заклик згаданої пісні «Суоми-красавица», – мовляв, відкривайте широко ворота, а ми допоможемо вам розправитися з «ворогами народу», – не здобув відгуку у серцях фінів. Тож Зимова війна як складова ІІ Світової стала страшною і кривавою. Навіть якщо дивитися на неї крізь призму пізніших воєнних подій.

Червона армія ретельно готувалася до походу на Гельсінки. Не лише пісні розучувалися – війська невтомно навчалися діяти у бойових умовах. «Під Ленінград активно підтягували сили, «загартовані» у переможних боях на Халхін-Голі у Монголії. Тренувалися по 18—20 годин на добу: відшліфовували спортивно-бойові прийоми на морі, суші, вчилися пересуватися на лижах... Політруки методично «виховували» ненависть до північних сусідів. Мовляв, кордони буржуазної Фінляндії фактично на відстані гарматного пострілу від «колиски революції»!..» – згадував у наші дні ветеран цієї війни Григорій Гаращенко. Фіни бачили, що відбувається, і мобілізували свої резерви. Але все ж напад виявився несподіваним. «Відчувалося, що нас не чекали, – згадував той же Гаращенко. – Пригадую епізод: підрозділи перейшли річку Сестру, яка розмежовувала дві суверенні держави, і застали фінів... за сніданком у прикордонному кафе. Ті, нічого не підозрюючи, припрошували наших до столу, по бокалу пива налили...»

Але фіни дуже швидко отямилися й розгорнули свої військові сили. І з’ясувалося, що Червона армія, попри всю попередню підготовку, не здатна успішно вести бойові дії проти енергійного та самовідданого противника. І тоді потяглися до фронту ешелони з різних кінців Радянського Союзу, що везли на поле бою кращі дивізії та бригади. Загалом із Київського та Одеського військових округів були перекинуті на північний захід із 12 дивізій. Серед них була і 44-а стрілецька, яка незадовго до того брала участь у «визвольному поході» на Західну Україну. Власне, вона фігурувала ще у довоєнних планах бойових дій 9-ї армії, вона мала посилити удар дивізій першого ешелону цієї армії, проте її не встигли – як і низку інших з’єднань – вчасно перевезти на театр бойових дій.

У брезентових чоботях – на 40-градусний мороз

Створена була ця дивізія восени 1918 року. Вона брала активну участь у боях проти військ Української Народної Республіки, російської Білої армії та поляків. Одним із її перших командирів був Микола Щорс. У другій половині 30-х років вона була практично повністю укомплектована командним складом, військовими спеціалістами і технікою, а перед походом на Західну Україну у вересні 1939 року чисельність її особового складу довели до штатної за рахунок призову резервістів – близько 17 тисяч багнетів.

Оснащення 44-ї стрілецької (підкреслю, саме стрілецької, а не моторизованої) дивізії розвіює міф про те, що, мовляв, Червона армія увійшла у ІІ Світову війну технічно відсталою. Отже, на фінський фронт дивізія прибула, маючи: півтори сотні радіостанцій, понад півтисячі автомобілів, 44 танки, понад 100 тракторів, півсотні мотоциклів. Також вдосталь було артилерії та мінометів, а на додачу – кілька тисяч коней, які могли дуже добре послужити за умов зимового бездоріжжя. Але...

Але одягу для дій в умовах суворої зими (навіть рукавиць!) дивізія не одержала. Валянки видали тільки командирам та деяким підрозділам, і – от парадокс! – саме ці підрозділи здебільшого й були перекинуті до лінії фронту автотранспортом. Інші змушені були пройти пішки 245 кілометрів від станції Кемь до бойових позицій у благеньких шинелях і брезентових чоботях.

44-а дивізія не була унікальною щодо укомплектування одягом. «Тепліше обмундирування мало командування, політруки, льотчики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валянки... Для піхотинців же це вважалося великою розкішшю. Мовляв, у важких кожухах незручно йти в атаку й на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях. У шоломах-будьонівках із напівшерстяною підкладкою... На ногах – обмотані ганчір’ям черевики, – згадував Григорій Гаращенко. – А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглини, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть наркомівські сто грамів підмерзали на такому морозі».

Наостанок: дорогою до фронту обморозилося 10% особового складу дивізії. З 20-х чисел грудня 1939 року, коли дивізія розпочала бойові дії, практично припинилося постачання її продовольством. Отож бійці стали напівголодними, а потім – і просто голодними. А замість їжі їм роздавали папірці з текстом і нотами пісні «Суоми-красавица»:

«Ломят танки широкие просеки,
Самолеты кружат в облаках,
Невысокое солнышко осени
Зажигает огни на штыках».

Бачите, як чесно? Агресія планувалася десь на жовтень чи на початок листопаду, але не встигли підтягнути війська, і тому Червона армія була кинута у наступ серед зими, у 40-градусний мороз, без належного спорядження, тоді як нечисленні фінські війська були чудово підготовлені до боїв в умовах зимової тайги.

А на додачу до всього дивізії довелося вступити в бій у районі північного Полярного кола, де взимку панує суцільна імла без ранку і вечора, освітлювана тільки спалахами полярного сяйва.

Проте все це радянське командування забуло (чи просто не схотіло) врахувати. За його планами, три стрілецькі дивізії 9-ї армії мусили стрімким кидком через Суомуссалмі пройти найкоротшим шляхом до західного узбережжя Фінляндії, до порту Оулу в Ботнічній затоці та розрізати країну навпіл, позбавивши її залізничного сполучення зі Швецією. Червоним військам вдалося заглибитися на цьому напрямку на 35 – 40 км, а далі підійшли фінські резерви. І хоча у фінів було у кілька разів менше сил, вони зупинили радянські дивізії. А потім, використовуючи хуртовини й морози, почали їх оточувати.

Першого січня 1940 року фіни атакували один із полків 44-ї дивізії й наступного дня оточили його. Були перерізані комунікації та інших частин. Ударна група, яка намагалася прорватися до оточених, була відрізана він інших підрозділів дивізії. Один із батальйонів, котрий кілька днів не одержував їжі, самовільно залишив позиції. 4 січня дивізія виявилася розділеною на кілька частин. Командувач 9-ю армією, до якої входила 44-а дивізія, Чуйков (майбутній герой Сталінграда) просив у Москви дозволу дивізії відступити.

Цей дозвіл Москва дала тільки пізно ввечері 6 січня. Наступного дня почався навіть не відхід, а стихійна втеча частин дивізії. За словами фінського генерала Сиіласвуо, «паніка оточених зростала, у противника більше не було спільних і організованих дій, кожен намагався діяти самостійно, щоб порятувати своє життя; ліс був повен утікачів...». Багато хто з червоноармійців та командирів замерз під час відступу – адже лютувала хурделиця. Поранені були кинуті напризволяще. Дивізія за тиждень утратила сумарно близько 70% особового складу, близько 1200 бійців і командирів опинилися в полоні, велика кількість червоноармійців обморозилися. Загалом радянські війська (44, 163, 155 стрілецькі дивізії) під Суомуссалмі втратили приблизно 23 тисячі особового складу. Фінські війська в цьому районі втратили лише близько 800 осіб.

В результаті розгрому тільки 44-ї дивізії фіни захопили у справному стані 97 гармат, 160 автомобілів, 37 танків, 6 броньовиків, 280 кулеметів, кілька тисяч гвинтівок, майже незліченну кількість боєприпасів (цифри у різних документах дещо відрізняються, але в цьому немає нічого дивного – сьогодні кулемет несправний, завтра він у руках фронтового умільця «оживає»); уся ця зброя була невдовзі використана в боях проти Червоної армії. А ще – 600 вцілілих коней, яких у «полоні», нарешті, нагодували...

Воювати – не хотіли, повстати – не зуміли

Чому ж фінські війська, які не мали жодного танка, в кілька разів менше гармат і кулеметів, змогли вщент розгромити 44-у дивізію та інші оточені радянські війська? Чому загальні втрати Червоної армії у боях під Суомуссалмі за перший тиждень січня 1940 року перевищили 23 тисячі особового складу тільки загиблими? Свою роль зіграли, звісна річ, і недолугість кремлівських стратегів, і вкрай незадовільне постачання військ. Але головне полягало в іншому. У моральному стані вояків, в тому числі й червоноармійців-українців, котрі не хотіли вмирати за Сталіна та за «демократичну Фінляндію», хоча й були нездатні повстати проти режиму.

«Червона армія знищує цілу державу, розгромлює міста, населені пункти, позбавляє цивільне населення житла й лишає голодними. Наші родини ходять дворами й жебракують. Ще трохи пожебракуємо й усі станемо жебраками», – так говорили, за зведеннями НКВД, бійці однієї з радянських дивізій. «Обіцяли визволити фінський народ з-під гніту капіталізму, – відзначав червоноармієць Кондратюк, – а при бомбардуванні знищили мирних мешканців, як тепер буде дивитися фінський народ на СРСР?»

Доволі виразно можна в документах НВКД і політвідділів почути й голоси вояків 44-ї дивізії. Так само, як і інші червоноармійці, вони не могли второпати, навіщо ця війна ведеться. «Радянський Союз, мовляв, за визволення фінського народу, – розмірковував один червоноармієць, – воюємо, десятками тисяч народ гине та ще стільки ж загине, та навіщо нам це треба? Хліба, м’яса, цукру нема, створюються великі черги, ціни зростають – ось до чого дожили. Україна найбільш хліборобна республіка, а сидить без хліба».

Бійці висловлювали упевненість у тому, що, мовляв, фінський народ тому так уперто чинив супротив Червоній армії, що добре знав про ті муки, які перенесли селяни СРСР під час колективізації. Червоноармійці Сидоренко, Крашевський і Дуденко 41-го запасного окремого стрілецького батальйону, що перекидався залізницею до театру воєнних дій у січні 1940 року, ділилися такими думками: «Партія докерувалася, що нема в країні ані хліба, ані м’яса, і навіть сірників. У Польщі раніше краще жили, ніж після визволення радянською владою. Західні українці скинули ярмо, а хомута натягли». «Я не знаю, за що ми воюємо? – запитував червоноармієць цього ж батальйону Черняк, – при радянській владі я жив погано, а ті, кого ми визволяємо жили краще, навіщо ж їх визволяти?» «Дома з голоду мруть, а ми йдемо захищати когось, і навіщо?» – обурювався його однополчанин Мельник.

У тій самій частині, крім виявлених НКВД антирадянських висловлювань, були також зафіксовані погрози командирам. 100 чоловік втекли з ешелону дорогою на фронт. Такі ж настрої панували і в 44-й дивізії; під час переїзду до Фінляндії з Тернополя також майже сто чоловік дезертирувало дорогою. Майже ціла рота...

Негаразди з рівнем дисципліни в радянських військах і небажання воювати за незрозумілі цілі призвели врешті до того, що спільними наказами Наркоматів оборони і внутрішніх справ від 24 січня 1940 року – вже після загибелі 44-ї дивізії – за п’ятьма діючими на фронті радянськими арміями було розташовано 27 контрольно-загороджувальних загонів НКВД по 100 чоловік у кожному. А з майже 1800 військовослужбовців, засуджених за цей період військовими трибуналами, приблизно 40% складали дезертири. Чимало вояків було засуджено за антирадянські висловлювання.

І як же знущально у цих умовах звучала пісня!

«Мы привыкли брататься с победами
И опять мы проносим в бою
По дорогам, исхоженным дедами,
Краснозвездную славу свою».

Після того, як у першій половині січня 44-та дивізія зазнала нищівної поразки, вона практично не вела бойових дій. Почалося розслідування причин катастрофи. Винних знайшли майже одразу. 11 січня 1940 року впродовж 50 хвилин відбувся суд. Командир 44-ї стрілецької дивізії Виноградов, начальник штабу Волков, начальник політвідділу полковий комісар Пахоменко засуджені до вищої міри покарання як «зрадники батьківщини». Вирок виконали негайно.

Але ж за два роки перед цим Виноградов командував лишень батальйоном! Отож маємо типового висуванця 1937 – 1938 року, який, не маючи належної підготовки та освіти, мусив посісти високе місце замість розстріляних командирів, що мали все ж кращий рівень підготовки і, головне, психологічну готовність керувати великими з’єднаннями. А на фінській війні Виноградов був не гіршим і не кращим за більшість радянських командирів. Просто його дивізія об’єктивно опинилася у дуже складних умовах. Та й бійці у нього були теж типові: українці, які не надто прагнули воювати за чужу для них, як засвідчують оперзведення НКВД, радянську імперію.

Тим бійцям 44-ї дивізії, що потрапили в полон, випав шанс вижити й змінити своє життя. Під час Зимової війни фіни нормально ставилися до полонених червоноармійців. До них приїздили такі видатні діячі української еміграції, як, скажімо, колишній міністр закордонних справ УНР Шульгин. На пробудження національної свідомості полонених українців була спрямована широка культурно-просвітницька робота, яку здійснювали українські націоналісти в таборах. Але ж у більшості вдома залишалися сім’ї, які головами своїми відповідали за поведінку полонених... І от після війни за домовленістю з Фінляндією військовополонені червоноармійці, за винятком приблизно 200 чоловік, які відмовилися повернутися на батьківщину, були передані радянській стороні. 777 із них були визнані такими, які себе «скомпрометували»; вони здебільшого були засуджені на різні терміни ув’язнення, а 232 із них розстріляно. Решту, майже 4500 чоловік, на яких не було знайдено матеріалів для притягнення до суду, як «підозрілих осіб» було відправлено до концтаборів ГУЛАГу, де вони майже всі загинули.

Серед тих, хто залишився у Фінляндії, були й бійці 44-ї дивізії. Скільки – невідомо. Цікаво, яка їм випала доля? Принаймні, відсутні підстави вважати їх «зрадниками батьківщини» – справжніми зрадниками і злочинцями були Сталін і Ворошилов, котрі гнали десятки тисяч людей на смерть у 40-градусний мороз у благеньких шинельках та брезентових чоботях, та ще й без рукавиць...

З іншого боку, чи можемо ми з висоти часу закинути кричущу наївність тим воякам 44-ї дивізії, котрі з фінського полону вирішили повернутися до СРСР, щоб потім піти у ГУЛАГ? Хто вони, ті полонені бійці цього з’єднання, які не наважилися обрати свободу, хай і на чужині, а добровільно повернулися у сталінське рабство? Не беруся давати однозначні оцінки, але, мабуть, ідеться про ще одну групу жертв історичної трагедії – відсутність Української держави.

...Червона армія врешті-решт таки навчилася воювати, але тільки за умов кількаразової чисельної й абсолютної вогневої переваги. Проте втрати були все одно величезними. «Трупами червоноармійців було встелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч чоловік) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибули на передову, влаштувалися у снігових наметах й... заснули навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги, – згадував Григорій Гаращенко. – Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці страшні шатри вовняні шинелі загиблих товаришів». Якщо таке відбувалося на південному фасі фронту, на Карельському перешийку, можна уявити, що діялося у тайзі та снігах Заполяр’я. Та військ було у Сталіна ще багато – нагнали до мільйону бійців і командирів.

Але Фінляндія так і не стала радянською, а серед червоноармійців – жертв Зимової війни (досі невідомо, скільки їх було – історики називають цифри в діапазоні від 128 до 340 тисяч) щонайменше чверть була з України. До незліченного мартирологу українських жертв ХХ століття, загиблих від Голодомору, розстріляних, безглуздо покладених у різних війнах, належать і забуті у минулі часи на Батьківщині бійці 44-ї стрілецької Київської дивізії, яка зазнала катастрофи у боях, а потім добивалася НКВД (щоб якось загладити поразку, дев’ятьом воїнам дивізії надали звання Героїв Радянського Союзу, – і майже всі вони загинули на наступній війні). Що ж, бути гарматним м’ясом – типова доля націй, які не мають своєї державності, а змушені слугувати чужим режимам. Це, мабуть, головний урок Зимової війни для сьогоднішньої України. І добре, що земляки сьогодні вшановують пам’ять загиблих на тій війні.

Сергій Грабовський
День, 22 января 2010 года

© Raatteen Portti, 2002–2004
© Karelian Institute for the Development of Education, 2002–2004
© Heninen.net, 2002–2017