75 років тому розпочалася радянсько-фінська війна, про деякі таємниці якої стало багато що відомо лише останнім часом, особливо у контексті подій на Сході України. Саме там правонаступниця СРСР – Російська Федерація у повному обсязі демонструє вірність сталінським принципам зовнішньої політики щодо надання «братньої допомоги поневоленим народам», ігноруючи норми міжнародного права.

З радянських підручників до 1990-х років було відомо, що та війна, названа поетом О.Твардовським «незнаменитою», була відповіддю на якісь погрози маленької Фінляндії великому СРСР. І це змусило миролюбний Радянський Союз «вжити заходів щодо забезпечення безпеки північно-західного кордону та колиски жовтневої революції міста Ленінграда». Але скептично настроєний до такого викладу історичного матеріалу читач міг задатися запитаннями  – невже таки дійсно Фінляндія загрожувала СРСР і чому саме після підписання договору про ненапад між СРСР та гітлерівською Німеччиною 23 серпня 1939 року (пакт Молотова-Ріббентропа) 1 вересня розпочалася Друга світова війна, а 30 листопада того ж року великий СРСР надумав дати відсіч маленькій Фінляндії, що «загрожувала» великій країні ще з 1918 року.

Розгадка причин тієї війни криється у словах відомої пісні братів Покрасс «Принимай нас, Суоми – красавица»:

Мы привыкли брататься с победами
И опять мы проносим в бою
По дорогам, исхоженным дедами,
Краснозвёздную славу свою.
Ломят танки широкие просеки,
Самолёты кружат в облаках,
Невысокое солнышко осени
Зажигает огни на штыках.

Тепер достеменно відомо, що пактом Молотова-Ріббентропа та наступним договором про дружбу і співробітництво між Німеччиною та СРСР передбачався розподіл сфер впливу між цими дома заклятими друзями-ворогами. Фінляндія входила до сфери впливу СРСР, але ж не можна було такій «миролюбній» країні як сталінський Радянський Союз взяти та й загарбати незалежну Фінляндію, хоч і була вона до 1917 року у складі Російської імперії. Ні, треба було вичекати момент і піти визволяти братній народ на його прохання з-під ярма «капіталістично-фашистських пригноблювачів». У тій же вище зазначеній пісні, написаний заздалегідь під визначену Сталіним дату нападу на маленьку країну, співалося:

Мы приходим помочь вам расправиться,
Расплатиться с лихвой за позор.
Принимай нас, Суоми – красавица,
В ожерелье прозрачных озёр!

Тодішні радянські газети рясніли заголовками публікацій про Фінляндію: «Долой тиранию палачей!», «Ликвидировать очаг войны», «Уничтожить бандитскую шайку». Чи не нагадує це істерію у сучасних російських ЗМІ? Чи не схожі нинішні ДНР та ЛНР з ефемерною ДФР зразка осені-зими 1939 року?Як і звернення очільника тієї «ДФР» О.Куусінена до Сталіна з ростовським зверненням «легітимного Януковича» до Путіна з ідентичними проханнями про введення військ?

3 листопада 1939 року радянська газета «Правда» писала: «Ми відкинемо до біса всяку гру політичних картярів і підемо своїм шляхом, незважаючи ні на що, ми забезпечимо безпеку СРСР, не дивлячись ні на що, ламаючи все і всілякі перешкоди на шляху до мети». І відкинули, і пішли…

У спогадах активного учасника тодішніх подій Микити Хрущова, який очолював СРСР з 1953 по 1964 роки, можна прочитати, що на одній з нарад у листопаді 1939 року у Кремлі вождь СРСР Й. Сталін просто сказав: «давайте почнемо сьогодні» – і того самого дня привід для війни знайшовся. 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських військовослужбовців. Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з декількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок, звідки вони лунали, було занотовано. Зіставлення показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні відносини, а о 8:00 за московським часом наступного дня радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. В наказі, зокрема, говорилося: «Ми йдемо в Фінляндію не як завойовники, а як друзі і визволителі фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів. Ми йдемо не проти фінського народу, а проти уряду Каяндера-Эркко, гноблячого фінський народ і спровокувавшого війну з СРСР. Ми поважаємо свободу і незалежність Фінляндії, отриману фінським народом в результаті Жовтневої революції і перемоги Радянської влади…»

Населення Фінляндії у 1939 році складало 3,5 млн. осіб, а її армія мирного часу не перевищувала 35 тис. осіб. На озброєнні фінської армії було 60 легких танків і півтори сотні бойових літаків, здебільшого застарілих конструкцій. Це було дуже мало у порівнянні з кількісними показниками Червоної армії, керівники якої вважали, що надзвичайно легко переможуть фінські збройні сили. Проти Фінляндії було кинуто понад 400 тис. бійців і командирів Червоної армії, біля 1,5 тис. танків, 1,5 тис. гармат, 1,2 тис. літаків. Дії сухопутних військ підтримували кораблі Балтійського та Північного флотів, що значно перевищувало потенціал фінських збройних сил. Військові дії розгорнулись практично по всьому радянсько-фінському кордону, який мав протяжність 1 200 км. Головний театр військових дій розгорнувся на Карельському перешийку, де фінами була створена система потужних укріплень, т. з. «лінія Маннергейма», названа на честь головнокомандуючого фінської армії маршала К.Г.Маннергейма. Атаки радянських військ супроводжувались потужним артилерійським супроводом, діями танків та авіації. Однак, планам командування Червоної Армії завершити війну за два тижні і провести парад перемоги з нагоди 60-річчя Сталіна у поверженій столиці Фінляндії не судилося збутися. Фіни героїчно оборонялися. Тільки до 11 грудня частини 7-ї радянської армії змогли здолати передові фінські позиції. Наступ радянської армії виявився малоуспішним, різні роди військ погано взаємодіяли один з одним. Сильні морози, лісова місцевість, відсутність достатньої кількості доріг заважали маневреності погано підготовленої Червоної армії. Фіни широко застосовували тактику партизанської війни: невеликі автономні загони лижників, озброєних автоматами, нападали на війська, що пересувалися дорогами, переважно в темний час доби, а після нападів йшли в ліс, де були обладнані бази. Великий психологічний вплив на червоноармійців мали ефективні дії фінських снайперів, які увійшли в історію як славнозвісні «кукушки» (зозулі), тому що маскувалися у кронах високих дерев і звідти влучно вражали вибрані цілі, особливо серед командного складу Червоної Армії. Неприємним сюрпризом виявилося і масове застосування фінами проти радянських танків пляшок із запальною сумішшю, прозваних «коктейлем для Молотова». За 3 місяці війни фінською промисловістю було випущено понад півмільйона таких пляшок.

Але ж – Мы идём за великую Родину
Нашим братьям по классу помочь.
Каждый шаг, нашей армией пройденный,
Прогоняет зловещую ночь!

Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів – з 30 листопада 1939 по 12 березня 1940 року. Отримавши від Фінляндії значні території, Радянський Союз заплатив високу ціну, втративши біля 150 тисяч убитими і померлими від ран, 17 000 зниклими без вісти, біля 6000 полоненими (повернулись 5465), 325000 отримали тяжкі поранення, обмороження, опіки різного ступеню. Загальні втрати фінів, які отримали поразку, але не втратили гідність, за час війни були вдвічі менші – 67 тис. чол. Усього загинуло 26 662 фінських військовослужбовців:16 725 загинули в бою, останки евакуйовані; 3433 загинули в бою, останки не евакуйовані; 3671 помер у госпіталях від поранень; 715 померли від хвороб; 28 померли у полоні; 1727 пропали без вісти і оголошені загиблими; причина смерті 363 військовослужбовців невідома. Були чисельні жертви серед мирного населення від жорстоких радянських авіаударів.

У війні брали участь дві дивізії Червоної армії, які повністю комплектувались в Україні. Як тепер відомо, на фронт вони приїхали у літньому обмундируванні, у якому і пішли у бій. У 44-й Київській стрілецькій дивізії імені М.О.Щорса служило багато мешканців тодішньої Кіровоградщини. Ця дивізія потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з ворожого кільця. Але й ті, хто вирвався, були піддані покаранню. Керівники дивізії – командир, комісар, начальник штабу були розстріляні перед шеренгою уцілілих бійців, які і так знаходилися у шоковому стані. Сталінське керівництво СРСР вбачало вже тоді у кожному, хто вирвався з оточення або повернувся з полону, потенційного якщо не ворога, то абсолютно підозрілу у всіх відношеннях людину. То ж багатьох наших земляків відразу після фінських таборів запроторили спочатку до фільтраційного табору в м.Іванові в Росії, а потім – до північних таборів ГУЛАГу. Так, Кокоша Івана Івановича, 1901 року народження, уродженця с.Каніж Новомиргородського району, Голуба Миколу Онисимовича, 1907 року народження, уродженця с.Володимирівка Знам’янського району, Гончара Андрія Лікандровича, 1912 року народження, уродженця с.Федорівка Кіровоградського району, червоноармійців 208-го стрілецького полку 18-ї стрілецької дивізії 8-ї армії після фільтрації у серпні 1940 року було заарештовано управлінням НКВС у Іванівській області за звинуваченням у здачі фінам без опору. Особливою нарадою НКВС СРСР їх було засуджено до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Але ж не здавалися вони у полон, а були учасниками героїчної оборони полустанку Рускасет. Фіни називали їх «rykmentti motissa» – «оточені полки». Кинуті напризволяще вищим командуванням, протягом 2 тижнів воїни 208-го, 316-го стрілецьких і деяких батарей 3-го артилерійського і 12-го гаубичного артилерійського полків 18-ї дивізії 8-ї армії вели бої в оточенні, без продовольства, теплого одягу, майже усі були пораненими та обмороженими. 18 лютого 1940 року 1700 бійців пішли на прорив. Тільки 30 з них прорвалися до своїх, 250 потрапили у полон. 1420 загинули і залишилися у карельських лісах назавжди.

Тодішнє радянське суспільство одностайно не сприйняло війну СРСР з Фінляндією так, як того хотілося б Сталіну з його оточенням. Український НКВС зафіксував, що письменник-автор історичних романів Семен Скляренко заявив з приводу ускладнення радянсько-фінських відносин: «Мені підозріла вся ця шумиха, піднята нашими газетами, всі ці тисячі резолюцій, що закликають до війни з Фінляндією». Поет Максим Рильський висловився так: «Звичайно, ми в силу дисципліни, зобов'язані писати протести, відозви і патріотичні вірші. Але мені, правду кажучи, жалко ні в чому не повинних фінів». Нині забутий автор колись найкращих літературних творів про школу, романів «Дуже добре» та «Десятикласники» письменник Олександр Копиленко з гіркотою роздумував: «Ось уже наші пішли громити Фінляндію. Я не сумніваюся, що ми свого доб’ємося, але тільки страшно жалко, що наші літаки загублять тисячі мирних життів». Письменник-гуманіст душею відчував те, що дійсно незабаром сталося– внаслідок масових бомбардувань радянською авіацією фінських міст загинуло дуже багато мирних жителів, у тому числі дітей.

На Кіровоградщині працівники НКВС також фіксували негативні відгуки населення про війну. Так, ними було встановлено, що учитель російської мови і літератури Хмелівської середньої школи Маловисківського району Вітковський Григорій, який на тій війні втратив сина, «у березні 1940-го серед людей вів агітацію поразницького характеру стосовно Червоної Армії, яка воювала з Фінляндією». Житель с.Аджамка Кіровоградського району Маломуж Павло «слухав останні новини по радіо, а як почали обговорювати положення на фронтах, сказав, що з Червоною Армією у Фінляндії може бути те ж саме, що і з Наполеоном у Москві». А з доповідної записки заступника наркома НКВС УРСР М.Горлинського наркому НКВС СРСР Берії Л.П. та секретареві ЦК КП(б)У Хрущову М.С. від 11 лютого 1940 року про випадки дезертирства в лавах Червоної Армії під час радянсько-фінської війни можна дізнатися, що протягом січня-лютого 1940 року в Кіровоградській області сталося 53 випадки дезертирства військовослужбовців, які втекли з військових частин, що дислокувалися у західних областях України і Ленінградському військовому окрузі.

Фінська війна показала недостатню підготовку керівництва радянської армії до ведення масштабних військових операцій. Крім людських, були також значними і матеріальні втрати. Так, танкові війська Червоної армії безповоротно втратили в боях в снігах Суомі 650 танків, близько 1800 було підбито, а більше 1500 вийшли з ладу з технічних причин. У якості трофеїв фіни захопили 131 танк і успішно використовували їх у боях. Безповоротні втрати радянської авіації склали не менше 522 машин (з яких 182 розбилися в аваріях). Фіни безповоротно втратили лише 67 літаків і 27 танків. Великі втрати та неефективність ведення військових операцій Червоною Армією схилили Гітлера до прийняття рішення про підготовку блискавичної війни проти СРСР. Тож страшні поразки Червоної Армії 1941-1942 років з величезними жертвами були спричинені і тією «невідомою війною». І зрозуміло, чому у створеному німцями «котлі» на території Кіровоградщини у Зеленій Брамі загинули дві радянських армії, 6-а та 12-а, очолювані генералами Музиченком І.М. та Понєдєліним П.Г., які невдало керували військами під час фінської війни, за що спочатку отримали догани, а потім – генеральські звання, ордени та нові, більш високі посади. У Зеленій Брамі для обох скінчилася військова кар’єра. Як і для комдива Соколова О.Д. (помер у полоні і похований у м. Новоукраїнці), генерала Верзіна С.В. (застрелився, щоб не потрапити у полон, похований у селі Підвисокому) та інших…

Серед 40 000 українців, які загинули або числяться як зниклі без вісти на радянсько-фінській війні, є і 917 уродженців Кіровоградщини. Вічна їм пам’ять!

За подвиг під час радянсько-фінської війни звання Героя Радянського Союзу був удостоєний танкіст-технік 91-го танкового батальйону 20-ї танкової бригади кіровоградець Коваль І.І., який перед військовою службою працював столяром кіровоградської меблевої фабрики, а у післявоєнні часи працював на «Червоній Зірці». Я з ним був особисто знайомий, намагався розговорити його на тему використання танків у «зимовій війні», адже там вперше були випробувані у бою знамениті потім Т-34 та КВ. Але Іван Іванович чомусь не любив розповідати про ту війну. Бо, напевно, мав резон написати такі рядки про ту війну радянський поет С.Наровчатов, який пішов на фронт добровольцем:

Господи! Мы многое узнали,
То, чего вовек не надо знать.

Так, дійсно ми тепер знаємо страшну правду про радянсько-фінську війну. Знаємо те, що колишнім особистим секретарем Сталіна Борисом Бажановим, який утік від свого патрона на Захід, було створено антирадянську Російську Народну Армію, яка збиралася пліч-о-пліч з фінами боротися проти більшовиків, але так і не встигла вступити в бій. До неї записалися від 150 до 450 радянських полонених. Що у січні 1940 року були створені і перші українські підрозділи, щоб воювати на боці Фінляндії, добровольці до яких здебільшого набиралися також з радянських військовополонених. Обмундирування вони носили фінське та радянське з чорними кашкетами і тризубом. Характерно, що блакитно-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки їх мали добровольці зі Швеції, колір державного прапору якої також є блакитно-жовтим. Серед командирів українських добровольців у Фінляндії був і письменник Юрій Горліс-Горський, автор відомого «Холодного Яру». У двох своїх статтях «Фінляндія» та «Подорожні зигзаги» він оспівав велич фінського народу, котрий як один став на захист свого національного буття.

У 1939-40 роках у фінську мову увійшов вислів «дух зимової війни», який і донині залишається символом єдності народу Фінляндії у дні випробувань.Українському народу у період його випробувань, що прийшлися на початок ХХІ сторіччя, він може бути прикладом, гідним наслідування.

Василь Даценко
Перша електронна газета», 2 грудня 2014 року