Пам’ятник тисячам полеглих українців в Фінляндії

У ці зимові дні громадськість світу відзначає 70-річчя „зимової війни“ – аґресивного нападу СРСР на Фінляндію, який закінчився капітуляцією цієї невеликої країни і відібранням у неї значної частини її земель.

У 1938 році нацистська Німеччина почала перекроювати мапу Европи. Почалося з приєднання Австрії до Німеччини, потім була угода між Німеччиною і СРСР, за якою терени ряду країн мали стати здобиччю обох аґресорів.

В день нападу Німеччини на Польщу, 1 вересня 1939 року, Фінляндія проголосила свій невтралітет. Але це не зупинило її більшовицьких сусідів. Москва вимагала переданння їй островів у Фінській затоці, оренди півострова Ханко. Фінляндія зробила деякі поступки, але усіх вимог не задовольнила.

28 листопада 1939 року СРСР заявив про розірвання дипломатичних відносин з Фінляндією, радянські війська перейшли фінський кордон.

Співвідношення тільки в живій силі на різних ділянках було один до 100 вояків на користь СРСР. Фінам катастрофічно не вистачало артилерії і протитанкових засобів. Їхнє озброєння залишилося ще з 1918 року, від колишньої царської армії. Мало було боєприпасів.

Наступ радянської 163-ої стрілецької дивізії, терміново перекинутої з Тульскої области, йшов за визначеним пляном. Їй треба було зайняти містечко Суомусалмі і рухатися до міста Оулу. Але фіни підтягнули свої війська і стали оточувати 163-тю дивізію, що розтягнулася на вузьких лісових дорогах. На допомогу їй кинули 44-ту дивізію, яка складалася переважно з українських рекрутів. Місцем її постійного розташування був Житомир. Несподівано не готова до ведення бойових дій в умовах суворої зими дивізія була перекинута на північ. У вояків не було теплого одягу, взуття, рукавиць. Спершу обидві дивізії значно заглибились в землі Фінляндії, рухаючись назустріч одна одній. Вони зайняли декілька хуторів і волосне містечко Суомусалмі.

Фінська радіорозвідка перехопила дані про цей рух на допомогу оточеним. І тоді фінський полковник Ялмар Сиіласвуо, командир 9-ої стрілецької дивізії, пішов на великий ризик. На вузькій перемичці між озерами Куйваярві і Куоманярві на шляху дивізії, що рухалася дорогою, він виставив заслін, а з найближчих лісів став наносити удари силами лещетарів. 28 грудня командування 163-ою дивізією наказало виходити з оточення. Дві дивізії в цей час відокремлювали лише 10 кілометрів.

163-тя дивізія почала відступ під прикриттям бронетехніки і авіяції. При цьому дивізія втратила майже третину особового складу і 15 відсотків техніки.

Тоді Я.Сиіласвуо всі сили спрямував на оточення і ліквідацію 44-ої дивізії, яка, просуваючись на з’єднання з 163-ою дивізією, розтягнулася і виявилася затиснутою між лісів і боліт на дорозі Раате.

Ніч з 3 по 4 січня 1940 року була однією з найморозніших за весь час „зимової війни“. Запаси продовольства і боєприпасів швидко танули. Не було можливости вивезти хворих і поранених. У радіограмі від 4 січня, перехопленій фінами, наголошувалося, що харчів залишилося на один день, коні не годовані близько тижня. Пізніше фінські історики відзначали, що „страшна темрява Приполяр’я, де зимовий час перетворюється на одну суцільну імлу без ранку і вечора, позбавляла глузду багатьох червоноармійців, що приїхали з України“.

Окремі сутички тривали до 10 січня 1940 року. Залишки 163-ої дивізії закріпилися в містечку Юнтусранта, а 44-та дивізія чисельністю близько 17.5 тис. вояків була повністю розгромлена. Втрати особового складу дивізії перевищили 70 відсотків, 1,200 бійців і командирів потрапили в полон. Нечисленні групи і одинаки, які вийшли з лісів, відразу потрапили до рук НКВД. Командир 44-ої дивізії Олексій Виноградов, начальник штабу Волков і начальник політичного відділу Пахоменко 11 січня за наказом начальника Головного політичного управління Червоної Армії Лева Мехліса були розстріляні перед ладом бійців, яких вони вивели з оточення.

Пізніше, в квітні 1940 року, Йосиф Сталін повчав командування Червоної армії: „Треба втовкмачити нашим людям, що непереможної армії не буває. Треба втовкмачити слова Леніна про те, що розбиті або переможені армії дуже добре воюють потім. Треба навчитися не тільки наступати, але й відступати“. Ці повчання не завадили розтрілам відступаючих не тільки у Фінляндії, а й у наступній війні з Німеччиною.

Фіни знайшли в полі замерзлий труп О.Виноградова і повідомили про це у пресі, але московська газета „Правда“ негайно опублікувала спростування і заявила, що О.Виноградов перебуває в своїй 44-ій дивізії.

З „зимової війни“ не повернулися тисячі українців. Серед них Йосип Власенко, Андрій, Микола і Василь Григорчуки, Трифін Кулицький, Яків Острогляд, Олександер Черниш, Арсен Перегуда, Микола Супрунчук, Павло Шевчук і багатобагато інших. В СРСР обставини цієї війни були державною таємницею, тому про долю вояків, які не повернулися з неї, нічого не знали їхні рідні. Владі це було зручно: вдовам, сиротам і батькам не виплачувалася жодна допомога за „безвісти пропалих“. Лише у 1980-ті роки влада почала видавати відповідні довідки.

Але у Фінляндії не забули не тільки оборонців рідної землі, а й непрошених зайд. В боях біля Суомусалмі фінські війська втратили 800 вояків, а радянські – близько 23 тис. осіб. В 2003 році тут був відкритий „Монумент зимовій війні“ – поле, покрите природними каменями на згадку про кожного з вояків, загиблих в боях біля Суомусалмі. Пам’ятні камені встановлено також українцям, які не з власної волі опинилися тут. В цілому встановлено близько 20 тис. іменних плит. Є також обеліск „Тисячам полеглих українців“.

У Фінляндії пам’ятають про формування в січні 1940 року Російської народної армії для боротьби проти більшовизму, до якої пішло чимало полонених українців. З пропозицією про утворення цього війска до президента Фінляндії Карла Манергейма звернувся колишній особистий секретар Й.Сталіна політичний втікач Борис Бажанов і дістав схвалення. Армія вирушила на фронт, але тим часом війна закінчилася і 15 березня 1940 року Народна армія була розформована. Деякі вояки залишилося у Фінляндії, але більшість повернулася в СРСР, де на них, як і на усіх вчорашніх полонених, чекала жорстока кара.

До речі, 44-та дивізія після страти її старшин була відновлена, але знову була розбита в серпні 1944 року, оточена німецькими військами біля Умані.

Зимова війна, що тривала 105 днів, принесла багато горя. Настав час відкривати правду про неї.

Левко Хмельковський
Свобода, 18 грудня 2009 року