Червона Армія напала на Фінляндію 30 листопада 1939 року. Радянське командування сподівалося, що за десять днів війська дістануться Гельсінкі, адже наші сили за кількістю багнетів значно переважали. Попри все, кампанія затягнулася на 105 діб і, по суті, переросла у війну. Фактично Суомі (так називають свою державу фіни) зазнала поразки, втративши території на Карельському перешийку, міста Виборг, Сортавала, Куолоярві, півострів Рибачий, середній та північний виходи до Баренцового моря. Фіни поховали 16 тисяч бійців – це великі людські втрати для чотиримільйонного населення. Однак і СРСР однозначно назвати переможцем навряд чи можна: загинули 272 тисячі бійців, з них майже третина – українці (за десять років афганської війни у цинкових трунах привезли додому 14 тисяч вояків). Та в Радянському Союзі немає жодного пам’ятника, жодної могили героям бойових дій у Фінляндії.

Збройний конфлікт був спровокований?

26 листопада 1939 року телеграфне агентство СРСР повідомило: “…Близько селища Майніла фінська артилерія відкрила вогонь по наших військах”. Це й стало приводом для початку війни. Найімовірніше, що стрілянину організували наші ж провокатори, бо радянський уряд давно зазіхав на чужі північні землі – якнайменше прагнув відсунути кордон буржуазної держави подалі від Ленінграда. Отож уже 28 листопада Радянський Союз денонсував (скасував) пакт про ненапад на Фінляндію, а 30-го розпочав воєнні дії.

Сліпа сила проти розумної тактики

141 батальйон нашої піхоти проти 62 фінських, 500 танків Т-26 проти 15, півтори тисячі артилерійських гармат проти 280, близько півтори тисячі літаків проти 150. Щоправда, автоматів і мінометів ми не мали – лише трилінійні гвинтівки з багнетом зразка 1891 року. Зате ж люди які! Під Ленінград активно підтягували сили, “загартовані” у переможних боях на Халхін-Голі у Монголії. Тренувалися по 18—20 годин на добу: відшліфовували спортивно-бойові прийоми на морі, суші, вчились пересуватися на лижах… Політруки методично “виховували” ненависть до північних сусідів. Мовляв, кордони буржуазної Фінляндії фактично на відстані гарматного пострілу від “колиски революції”!..

У першому ж бою проти радянської стрілецької дивізії (16 тисяч багнетів) супротивник виставив лише взвод із п’ятдесяти єгерів та роту із 140 прикордонників. Відчувалося, що нас не чекали. Пригадую епізод: підрозділи перейшли річку Сестру, яка розмежовувала дві суверенні держави, і застали фінів… за сніданком у прикордонному кафе. Ті, нічого не підозрюючи, припрошували наших до столу, по бокалу пива налили…

Однак отямилися сусіди дуже швидко. Адже у їхній армії були і добре підготовлені майстри професійного бою, й стрільці-біатлоністи. Та й командування очолював колишній генерал російської царської армії Маннергейм. Він розробив систему оборони в умовах півночі з 50-градусними морозами, сніговими та кам’яними завалами, болотами, непролазними хащами від самого Ленінграда до Випурі (нинішнього Виборга).

За десять кілометрів углиб від кордону на нас чекали пустирища й згарища. Далі – три лінії оборони: дві по п’ять кілометрів і третя семикілометрова. Перша мережа – 40 дотів і 180 дзотів. Між ними мінні поля, дротяні перешкоди під струмом у 40—45 рядів, кулеметні й мінометні гнізда, снайперські точки. Якось ми оточили дот. Гадали, все – ворожому гарнізонові кінець… Раптом усередині вибух. Ми туди – а там нікого. Усі втекли таємним лазом. Потім виявилося, що майже всі фінські оборонні споруди, будинки в населених пунктах та фортеці були сполучені підземними ходами.

Шатро з тіл однополчан

Командуючий Ленінградським військовим округом Кирило Мерецков та його штаб, наші відомі полководці-стратеги Ворошилов, Будьонний, Тимошенко, Мехліс та Жданов мали свою тактику ведення боїв у Фінляндії. Та не зважили на сувору природу Карелії: навіть одяг солдат не відповідав потребам. Тепліше обмундирування мало командування, політруки, льотчики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валянки… Для піхотинців же це вважалося великою розкішшю. Мовляв, у важких тулупах незручно йти в атаку й на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях. В шоломах-будьонівках з напівшерстяною підкладкою… На ногах – обмотані ганчір’ям черевики.

А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглинки, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть “наркомівські” сто грамів підмерзали на такому морозі.

У фінів був теплий, легкий одяг з шерсті та пуху й хутряне взуття. У раціоні кожного єгеря, крім шкалика зі спиртом, ще й термос з гарячою кавою та шоколад. Вони не мерзли.

Трупами ж червоноармійців було устелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч чоловік) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибули на передову, влаштувалися у снігових наметах й… заснули навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги.

Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці страшні шатри вовняні шинелі загиблих товаришів. Більше сховатися було ніде, бо, відступаючи, фіни висаджували в повітря, спалювали, руйнували все. Для нашої техніки й артилерії влаштовували завали, затори й провалля.

Жіночий батальйон проти стрілецького полку

Часто траплялися “сюрпризи”: іграшки, цінності, олівці, усілякі дрібнички. Піднімеш – вибух. Особливо дошкуляли “зозулі” – снайпери на деревах. Вони відстрілювали радянських командирів: розрізняли їх за одягом.

Якось я, командир кулеметного розрахунку “максим”, мав знищити такого стрільця. Гіллясту ялину “прошив” знизу догори не менш як 360-ма кулями і побіг підбирати тіло вбитого. А його нема. Мене тоді комбат хотів розстріляти, та пожалів… Упіймати “зозуль” було майже неможливо: на ялині вони сиділи у зеленому маскхалаті, а зістрибнувши, перевдягалися в білий, ставали на лижі і… шукай вітра в полі.

Украй рідко ми бачили навіть мертвого фінського воїна – трупи своїх вони забирали. Пригадую бій на лісовому озері біля містечка Куолаярві – цілий тиждень супротивники боролися за кожен метр. Багато й наших полягло. Вночі на озерній кризі залишилися кілька вбитих єгерів. Удвох з товаришем ми поповзли по трофеї. Нахилилися – труп жінки! Від несподіванки втекли, прихопивши лише ранець, автомат і кинджал. На ранок – жодного вбитого кругом. Уже згодом з’ясувалося, що всі сім діб наш полк стримували бійці жіночого батальйону.

Орден Леніна за… провал операції в Лапландії

44-та Київська стрілецька дивізія імені Щорса мала пройти Лапландію і напасти на Гельсінкі з півночі, але потрапила в “кліщі” противника. Воїнам Суомі дістався весь обоз: 80 гармат, 40 танків, 150 автомашин… З оточення, яке здійснили два фінських мобільних батальйони, вийшли тільки 1050 поранених та обморожених червоноармійців. За це Лев Мехліс велів розстріляти перед строєм комдива Виноградова, начштаба Волкова й комісара Пахоменка. Наказ виконали на Різдво – 7 січня 1940 року. Та незважаючи на провал операції, Головнокомандуючий Йосиф Сталін нагородив начальника головного політуправління Лева Мехліса орденом Леніна.

Після поразки у Лапландії командуючого фронтом Мерецкова замінив Тимошенко. Він і завершив війну, за що отримав Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.

Виборг штурмом не взяли

Хоч би як там було, 28 лютого 1940 року лінію Маннергейма прорвали. 95-та Молдавська стрілецька дивізія (у її складі був і мій розрахунок) взяла місто Хотінен. Залишався лише Виборг.

Пригадую, вранці 13 березня старшина видав 40-градусної, і пішли наші хлопчики… Попереду сіро-червоне кам’яне поле, до окраїни міста 500 метрів… Артпідготовка, канонада, літаки І-15 та І-16. Назустріч їм вилетіли французи. Зав’язався повітряний бій… Кинулася піхота. Кожен будинок – фортеця… Звідти на наші голови – міни, автоматні черги… До найближчого будинку дістався вже сам: на полі бою залишилися пораненими мої помічники Олександр Лудченко та Віталій Кучеренко. Дав кілька черг по горищу, звідки стріляли по наших. І раптом будинок вибухнув… Моя ліва рука заніміла, кулемет перекинувся, в голові запаморочилося… Отямився у броньовику. Тоді й дізнався, що війна закінчилася.

Виборг штурмом так і не взяли, після припинення вогню фіни самі непомітно залишили місто. Насправді мир уклали ще 12 березня 1940-го, тож кому і навіщо знадобилося ще стільки жертв?

Радянський Союз виключили з Ліги Націй

Радянські війська швидко виводили з північної держави. А тіла загиблих так і залишилися лежати непоховані: мерзлу землю ні лопата, ні сокира не брали. Навесні, коли сніг зійшов, трупи згнили в лісах або потрапили на дно боліт й озер. Жодної братської могили не було й нема досі.

Всі п’ять тисяч 175 червоноармійців і 293 офіцерів, які повернулися з фінського полону, пройшли сталінські табори, а 232 командирів розстріляли.

Такою війною Радянський Союз підірвав свій міжнародний авторитет, його виключили з Ліги Націй. Майбутні ж супротивники дізналися про слабкі місця Червоної Армії. Мабуть, саме тому Гітлер прискорив напад на Радянський Союз. До речі, чимало наших учасників зимової кампанії у червні 41-го опинилися в пеклі перших днів Великої Вітчизняної.

Кілька років тому я зустрів фінського ветерана тієї війни кулеметника Антті. Від нього й дізнався, що в них пам’ятають всіх героїв Суомі, щороку урочисто покладають квіти до могил загиблих. А наприкінці 90-х у місті Суомуссалмі навіть спорудили пам’ятник полеглим ворогам – червоноармійцям 44-ї Київської стрілецької дивізії імені Щорса. Запрошував мене старий фінський солдат приїхати туди й покласти квіти на могилу… А що я міг йому відповісти? Що у нас такого пам’ятника нема, що забуто солдатів тієї зимової війни?..

Григорій ГАРАЩЕНКО
учасник бойових дій радянсько-японської, радянсько-фінської та Великої Вітчизняної воєн,
інвалід I групи
Хрещатик, 13 грудня 2002 року