| Пам’яті полеглих | |
|
Усе почалося, щойно нас «визволили» в 1939 році. Визволили нас, по суті, без війни. Принаймні так здавалося мені, п’ятикласникові Дружкопільської школи на Волині. Але вже тоді підозрілим було те, що більшовики весь час когось визволяють. Звісно, я наслухався від старших, які знали, що більшовики «визволяють», а потім вивозять до Сибіру. «Визволення» Литви, Латвії, Естонії для мене пройшло якось непомітно й незрозуміло. Та коли почалася війна совєтів проти Фінляндії, тут уже я не міг стояти осторонь і видав на уроці таку інформацію: «Російські дивізії гинуть по одній на тиждень». – Звідки ти таке знаєш? – запитала мене вчителька. – Я прочитав у газеті. – То принеси завтра ту газету. Тут не втрималася піонерка Хая Биків і поставила питання гостро: – А чого він радіє, що наші дивізії у Фінляндії гинуть? Мабуть, тоді я ще не розумів, із чого можна радіти й чи треба приховувати свої почуття. Наша вихователька Роза Цукерман (я в неї першим розв’язував задачі) пригасила політичну пильність: – Звідки ти взяла, що він радіє? Він читає, може, не все розуміє. Я приніс газету, де було «Спростування ТАРС». Там справді було написано: «За повідомленнями західних буржуазних газет, російські дивізії гинуть по одній на тиждень. Але все це спростовується». Треба сказати, що й діти, й наші вчителі, ще польські, не знали совєтської політичної термінології. Що таке «ТАРС»? Що таке «спростування»? Тому справу зам’яли, а «повідомлення» визнали неясним. А дівчинка, звичайно, вгадала мої настрої. І це було не так важко, бо то були настрої народу. Характерно, що ті настрої поєднувалися з переживанням за наших людей, яких мобілізували й кинули проти Фінляндії. Проте все одно українські селяни не бажали перемоги «своїх» у війні проти Фінляндії. Саме слово «визволення» висміювали. Розповідали такий анекдот: «Ми вам простягнули руку допомоги. А ноги ви вже й самі простягнете». Війна тривала 105 днів. Совєти втратили близько 50 тис. вояків. Фіни перемогти не могли, але відстояли свою державу. Командирів розбитої дивізії енкаведисти розстріляли перед строєм… 44-та дивізія, переважно українці, була розгромлена. Фіни ніколи не хвалилися, але й ніколи не забували. 2004 року там відкрили «Монумент зимовій війні» – поле, вкрите великими каменями на згадку про полеглих. Там вирізняється обеліск – «Тисяча полеглих українців». Цікаво, що колишній секретар Сталіна Борис Баженов, політичний утікач, почав формувати Російську народну армію проти більшовиків, і туди пішло багато полонених, зокрема українців. Минув рік, і справу «визволення» взяв у свої руки Адольф Гітлер. Потім естафету знову перехопив Іосіф Сталін. Особисто я залишаюся в питанні Фінської війни на тих же старих позиціях. Як багато нас, українців, поховано в північних снігах у страшному ХХ столітті. Та як мало пам’ятників поставлено на наших північних братських могилах. Окремого українського символічного хреста поставили не чужі люди, а Л. Костюк із Житомирщини «своєму дідові». Але фіни, спасибі їм, згадали й поставили. І то вже іронія долі, що поставили не борцям і мученикам за волю України, а тим, хто був посланий завойовувати чужий край. У нашій історії часто не можна провести межі між кинутими на освоєння й кинутими на завоювання… І перших, і других кидали на явну загибель, і то з таким розрахунком, щоб не залишилося слідів. А тут раптом – такі великі камені, та ще й із іменами… І, певно ж, тих імен не велено було згадувати не лише в пресі, а навіть удома, бо хіба можна згадувати про радянських воїнів, які загинули з поразкою, не повернувшись «визволителями»?! А Камені пам’яті – то щось вічне, ще зі старозавітних текстів… Євген Сверстюк |